Останнє повідомлення

Останні півтора роки я тільки про це і думаю.

Це перше що спадає на думку коли я прокидаюсь.

Це те про що я думаю весь день в офісі. 

Та коли ввечері напівсонний дивлюсь серіал, лежачи на канапі у верхньому одязі.

Я питаю в себе: "Навіщо це все?"

Іноді здається що знайомі, побачивши мене, думають те саме:

"О, суне бомжувата фігура. Ще досі себе не прикінчив? Міцний горішок!"

Просто в якийсь момент я перестав сподіватись. Сподіватись на те що стану щасливим, успішним, що хтось полюбить мене.

Навряд. Як казав один комік:

"Якщо перша половина фільму була гівняна - навряд чи далі буде краще".

Спочатку я перестав стригтись і голитись. Між залисин волосся нагадує перевернуту хвилю, що майже дістає до перенісся. А борода - більше схожа на кучеряве лобкове волосся, що росте тільки на шиї.

Згодом я припинив купувати нові речі. Потім - користуватись дезодорантом і митись щодня.

Не скажу що моє життя завжди було таким. У мене були радісні моменти: і наївна підліткова закоханість, і бадьора бунтівна юність.

Але це все було дуже давно.

Якби ж я тільки був комусь потрібен. Якби ж хтось сказав: "Я не уявляю без тебе своє життя..."

З часом усі мене покинули. Відгородились. Лишили в ізоляції.

Хіба є сенс в такому житті? В болісному, ганебному існуванні?

Навіть мій кращий і єдиний друг не дзвонив мені вже пів року. А як ми колись дружили... Ні дня не могли провести один без одного. 

Та я не звинувачую його. В нього кар'єра, дівчина. А в мене...

Хоча... Я, правду кажучи, і сам йому не дзвонив. Раптом в нього щось трапилось?

Добре. Зараз щось йому напишу.

Я: Привіт друже.

Я: Ти як?

Я: У тебе все гаразд?

Я: Сподіваюсь усе добре.

Я: Знаєш, чесно кажучи в мене все паршиво. Будь ласка, подзвони або напиши як тільки зможеш, гаразд? Мені дуже потрібно з тобою поговорити.

Марк: Привіт. Я зайнятий. Давай спишемось іншим разом.

Ну от і приїхали... Така холодна відповідь. Раніше він ніколи не був таким жорстким. Певно і в нього я вже викликаю відразу.

Краще б одразу написав - "Спілкуйся з такими ж кінченими невдахами як ти сам, а мені більше не пиши". 

До дідька тебе, Марк! Тебе і всіх інших...

Треба не забути залишити якусь записку.

Хм... Що ж я напишу? 

Біль зі мною щохвилини

Біль ніколи не мине

Якщо навіть друг єдиний

Відвернувся від мене.

Вкоротити собі віку,

Обірвати це життя.

Прощавай, жорстокий світе.

Здрастуй, вічне небуття...

Якось так... Дивний вийшов вірш. Короткий і незграбний. Такий же як моє життя...

Тепер головне - не промазати. Скільки раз я бачив на відео наслідки невдалих самогубств. Коли обличчя перетворюється на кашу, але мозок лишається цілим.  

Дідова рушниця вже під рукою. Вставляю патрон.

Тільки не робити різких рухів.

Чорт, все тіло тремтить наче від гіпотермії!

Ствол насилу пролазить між зубів. 

Серце калатає як після спринтерського забігу. Здається голова зараз вибухне від пульсів крові. 

Треба заспокоїтись.

Швидкий вдих. Повільний видих. 

Швидкий неглибокий вдих... Дуже повільний видих... 

Тіло трохи німіє від кисневого голоду. Тремор спадає.

Повільно натискаю великим пальцем правої ноги на спуск...

***

Через сорок хвилин копи виломили вхідні двері квартири.

- Перевір його телефон - сказав офіцер.

Молодий сержант підніс до очей старенький смартфон.

- Два неприйняті від якогось Марка. І одне повідомлення, від нього ж.

- Що в повідомленні?

- "Привіт старий! Що в тебе трапилось? Давай зустрінемось завтра, потеревенимо. Вибач що давно не писав і не дзвонив. Мене підвищили на роботі, і тепер не можу передихнути ні вдень, ні вночі, вже пів року в такому режимі, без відпусток і вихідних. 

І пробач за те повідомлення. Я тестую нову версію текстового автовідповідача зі штучним інтелектом. Ця штука ще не досконала, він певно вирішив що ти шлеш мені спам".